В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує людство.
У перші березневі дні ми знову згадуємо великого сина нашого народу – великого українського поета, художника, мислителя Тараса Григоровича Шевченка.
Шевченка справедливо називають поетом слова, пензля й співу. Під впливом його живописного слова в нашій уяві постають яскраві картини, образи, а саме слово звучить, як пісня. На тексти й мотиви “Кобзаря” сотні композиторів світу створили близько 500 творів.
У “Кобзарі” зображені минуле й сучасне українського народу, його історія та географія, побут і мораль. “Кобзар” - це енциклопедія народного життя, а його автор – народний поет. Шевченко – це голос душі українського народу, його крик, сльоза, стогін і разом з тим поклик гніву. Не дивно, що твори Кобзаря перекладені грузинською, вірменською, казахською, узбекською, німецькою, англійською, французькою, японською, в’єтнамською та багатьма іншими мовами. Живи поете в пам’яті людській, живи в піснях, живи у «Заповіті», у слові праведнім, у славі віковій. Його пройняті демократичними ідеями твори набули популярності серед громадськості та широких народних мас. Шевченко піднісся до вершин людського духу, бо був найбільшим патріотом України, заповідав нам любити свій народ, плекати свою культуру.
Тарас Шевченко закликає всіх українців жити у злагоді, разом відновити справедливість, разом обороняти свою рідну землю від зла, вірити у свій народ, у його непереможну силу, щасливе майбутнє України. Він звертається до майбутніх поколінь, ніби переноситься в нове суспільство, в якому не буде неволі й рабства. Нову сім'ю народів поет називає великою і вільною. Україна стала вільною, незалежною державою, а поезія Кобзаря відновлює моральні сили людей, змушує продовжувати боротьбу, продовжувати жити... В цьому вічність і невмируща пам'ять Шевченка.
Українська земля знає багатьох письменників і поетів, які не тільки збагатили нашу літературу, але й уславили її серед інших літератур світу.
Найпершою, найвірнішою і найглибшою любов'ю Лесі Українки була її рідна земля — Україна. І той куточок України, де вона народилася, де пройшло її дитинство Волинь, Поділля. Саме тут Лесю заполонила поліська народна стихія вона збирала та записувала народні обряди, пісні, думи. Поетеса записала від різних людей дуже багато пісень, а перед текстом кожної пісні була наклеєна стрічка нотного паперу з нотами мелодії до пісні. Фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. Близьке знайомство з поліської народною творчістю дало можливість Лесі Українці згодом написати "Лісову пісню" (1911 р.). Леся Українка змушена була часто подорожувати. Як перелітні птахи, відчувши наближення зими, збираються у вирій, так і вона, змучена нападами хвороби, покидала Україну, спершу ненадовго, а потім усе частіше й частіше.
Але де б не була поетеса, — думками вона завжди линула в Україну. Про це її поезії, згадки про милу рідну країну з її чудовими краєвидами, розкішними лісами, голубими озерами. Із захопленням оспівувала прекрасну рідну землю у вірші "Красо України, Подолля..." Але поетеса ніколи не була співцем "чистої природи". Вона всюди бачила людину — з її горем і радістю, стражданням і надіями.Була поетом-громадянином і свій обов'язок вбачала у служінні інтересам народу.Вірш "Без надії сподіваюсь"написаний ще юною поетесою під час особливо важкого загострення хвороби, вражає силою духу, щирістю, любов'ю до життя, мужністю
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть, думи сумні!
Вірші Лесі Українки джерело невичерпної мудрості та незламної сили духу,попри важку хворобу вона ніколи не нарікала на свою долю, а продовжувала боротися.
Вона була, є і буде нашою славою, нашою гордістю України.
20 лютого ми вшановуємо пам'ять Героїв Небесної Сотні, згідно Указу Президента України «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні» на знак поваги до сили духу, стійкості і відваги громадян, які віддали своє життя, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини та європейське майбутнє України.
Герої не вмирають! Так ми говоримо про тих, хто віддав своє життя за Україну, за гідне життя українців, за кращу долю своїх дітей та онуків, усіх наступних поколінь. Вічна пам’ять і слава Героям! Вони не вмирають, а навічно залишаються нашою славою та небесними захисниками України! Слава Україні!
Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту запровадила Генеральна асамблея ООН
Резолюцією від 1 листопада 2005 року. “Голокост, який призвів до знищення однієї третини євреїв і незліченної кількості представників інших національностей, завжди слугуватиме всім людям пересторогою про небезпеки, які приховують у собі ненависть, фанатизм, расизм та упередження…" – зазначається в документі.
27 січня 1945 року війська 60-ї армії 1-го Українського фронту звільнили один із найбільших нацистських таборів смерті – Аушвіц-Біркенау на території сучасної Польщі.
Комплекс концентраційних таборів Аушвіц-Біркенау, що знаходився поряд з польським містечком Освенцим, називали «столицею Голокосту» і «фабрикою смерті».
Він став своєрідним поєднанням табору праці та смерті, де тисячі людей були знищені , або за допомогою непосильної рабської праці, або безпосередньо в газових камерах.
Дітей, старих, поранених та людей з інвалідністю нерідко вбивали відразу. Інших полонених реєстрували, привласнюючи їм індивідуальні номери, які змушували вивчити напам'ять німецькою мовою. Імені та прізвища людини після цього вже ніби не існувало.
“Якщо вбивати по 100 осіб на день, знадобиться майже 200 років”, – сумно констатував один із дослідників Голокосту.
"Аушвіц-2" він же "Біркенау" він же "Освенцим" - один із найбільших концтаборів нацистської Німеччини. Оцінити кількість загиблих під час геноциду складно, але за приблизними підрахунками, ця цифра сягає шести мільйонів осіб – ця кількість вказується у вироках Нюрнберзького трибуналу.
Нацистська Німеччина знищила близько 60% єврейського населення Європи і близько третини – світу.
У світі існують десятки музеїв Голокосту, сотні пам'ятників жертвам, Голокост відображено у літературі, кіно.
Пам'ять про ці події важлива не тільки як нагадування і засудження злочинів нацистів,але також як повчання про небезпеку переслідування людей на основі раси, етнічного походження, релігії, політичних поглядів йдеться в резолюції Європарламенту, яка засуджує Голокост.
Біографія Павла Григоровича Тичини — непроста, адже письменник жив у складний і трагічний час. У цей період тоталітарний режим зламав не одного талановитого митця.
Павло Григорович Тичина народився 27 січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівсько ї губернії , тепер Бобровицького району Чернігівської області.
Походив зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького).
Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти».
Сім’я була багатодітна народилося 13, зіп’ялося на ноги 9 дітей , жили впроголодь зате гарно співали. Змалку Павло виявив хист до музики, малювання і віршування.
У 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі в 1907-1913р. в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками.
У 1916-1917 рр. - помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси.
Того ж року організував хор з 1921 р. — капела-студія імені М. Леонтовича з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік — співредактор журналу «Червоний шлях» Харків . Входить до заснованої 1923 р. спілки пролетарських письменників України «Гарт».
З 1929 р. — дійсний член Академії наук Української РСР у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР.
З 1947 р. — член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943 -1948 рр. міністр освіти УРСР.
З 1953 по 1959 рік — голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей.
Лауреат Державної премії СРСР 1941р., Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка 1962р., 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
Як поет П. Г. Тичина починав у 1906-1910 рр. з наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка. Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р.
Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» 1918 р. , пройнятої сонячною вірою в життя, людину в рідний знедолений народ.
Ця книга одразу поставила 27-річного поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження.
Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. Коцюбинський вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові, Максим Горький.
У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис.
Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов, він вільно володів п’ятнадцятьма мовами.
Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.
Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами...
Земля схотіла жити знов —
Шумлять потужно ріки.
Благословіть ви чесну кров,
Хвала борцям навіки!..
Вірші ПавлаТичини:
• Перший вірш «Блакить мою душу обвіяла» у 1907 р.
• 1912 р. «Ви знаєте, як липа шелестить»
• 1914 р. «Арфами, арфами»
• 1915 р. «О, панно Інно..»
• 1918 р. «Золотий гімн»
• 1918 р. «Пам’яті 30» (присвячений бою під Крутами)
• 1919 р. «Революційний гімн»
• 1933 р. «Партія веде»
Збірки Павла Тичини:
День Соборності України – державне свято, що відзначається кожного року в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, що відбулося 22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві.
Це свято офіційно встановлене у 1999 році, враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання УНР і ЗУНР для утворення єдиної соборної української держави.
В українському національному календарі дата 22 січня посідає одне з провідних місць.
22 січня 1918 року Універсалом Центральної Ради було проголошено незалежність Української Народної Республіки. Роком пізніше, 22 січня 1919 року, у Києві на Софійській площі проголошено Акт Злуки (об’єднання) українських земель в єдину Україну, стверджувалось об’єднання двох тодішніх держав - УНР та ЗУНР, що постали на уламках Російської і Австро-Угорської імперій, - в єдину соборну Українську державу.
У тексті Акту Злуки проголощено : «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна.
Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України.
Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Яскравим проявом єдності, прагнення українського народу до свободи, став «живий ланцюг», організований патріотичними силами 21 січня 1990 року з нагоди 71-ї річниці проголошення Акту Злуки. Мільйони тоді ще радянських українців узялись за руки від Києва до Львова, відзначаючи День Соборності.
Відтоді в Україні «живі ланцюги» створювались неодноразово, символізуючи єдність українського народу.
Відзначення річниці Злуки стало ще однією нагодою для об'єднання всього суспільства, патріотизму, непохитної віри у свій народ, духовного статку нації.
Захід закінчився словами Робі Гіллера «Не роби іншому того, чого не бажаєш собі».
Давайте творити добро!